Тримай язик за зубами

Влодко сидів при столі в кімнаті та писав домашню задачу. Передумував детально, що вчився в школі, щоб добре написати та не наробити помилок. Раптом рипнули двері, й у хату ввійшов якийсь бідак. Хлопець нагадав собі, що тато все лишає вдома під склянкою на вікні по кілька сотиків для жебраків. Підійшов до вікна, добув п'ять сотиків і тицьнув їх жебракові.

Звичайно, за таку жертву жебраки дуже йому дякували, ба-жали, щоб великий виріс, був здоровий, щасливий, а після того молилися довгенько. Як же ж він здивувався, коли дідок тільки всміхнувся та став щось незрозуміло гудіти, вимахуючи при цьому руками. Влодко такого ще не бачив. Налякався та і поволі став відступати до кухні.

Та в цій хвилині ввійшла до кімнати мати. Вона пригорнула Влодка до себе та каже: "Не бійся, дитино! Він нічого тобі не зробить! Цей бідачисько німий!" - І стала щось вимахувати руками до діда, а дід - до неї. Опісля пішла до кухні та винесла йому мищину каші.

Влодко стояв збоку та дивився. Йому здавалося, що коли дід не вміє говорити, то, певно, й язика не має. Та побачив, що голодний дідок дуже скоро випорожнив мищину. Щось погомонів, ніби подякував, і вийшов із хати.

- Який це страшний чоловік! - каже Влодко до мами. - В нашому селі нема ні одного такого.

- Бо він німий, не годен говорити! - каже мама. - Не всі мають від Бога дар мови. Правда, що камінчики ніколи не говорять?!

- Бо камінчики не живі та не рухаються! - каже Влодко.

- А квіточки вже живі та ростуть, а не говорять! - каже мама. - А кіточка жива, рухається, навіть м’явкає, та не вміє говорити. І язичок має, і зубки, а все тільки видає голос: "М'яв і м'яв!" Але соловейко ще й літає та тьохкає гарно а ніхто його не розуміє.

- А чому цей жебрак не може говорити?

- Бо він німим уже вродився, або, може, в пізнішому віці стратив мову й онімів. Бачиш, навіть не всі люди говорять, бо мова, - це дар від Бога!

-А чому Господь так страшно покарав тих людей, що не дав їм дару мови? - спитав Влодко.

- Ми не знаємо Божих планів, чому воно так є! - сказала мати. - Багато людей уже родиться німими. А багато людей самі собі є причиною, що втратили мову. Одні лягають на сиру землю та тратять мову, інші через страх, або дуже велику злість гикають та німіють. Та ще багато є інших причин. Але хто знає, чи й німота не виходить людям на добро їх душ. Бо людський язичок може принести багато добра та зла. Як маленький сірничок зробить із села попелок, так і цей язичок, як почне клясти, брехати, обмовляти, то наробить стільки кривди, що й негоден її вирівняти. Чув, як не раз навіть маленькі пастушки таке виговорюють своїм язичком, і так викривляють ним, що аж треба встилатися?

- Ай мамцю! - защебетав Влодко. - Цей сусідів Петрик так за кожним словом бігмається та хреститься, аж лячно слухати. А ця гикава Настя забирає нам у школі хліб, олівці, пера та все каже: "Присягаю Богом та й присягаю Богом! Це не я!"

От і бачиш! - каже мати. - Якби ці діти були німі, то й стільки гріху не робили б і не ображали б Бога. їх душі були б чистенькі. Тому вже так Бог дав, що цей наш язичок схований аж за двома брамами. Першою брамою є губи, а другою - зуби. Треба добре знати, коли ці брами відмикати! Бог дав нам цей дар мови для того, щоб ми своєю мовою славили Бога, говорили правду та все те, що добре й гарне. Треба завжди пам'ятати, що наказує нам друга заповідь Божа.

Влодко брав собі до серця мамину науку. Не тільки сам завжди пам'ятав про другу заповідь Божу, але і своїх товаришів застерігав, щоб не клялися, не присягалися та не говорили поганих слів.