Громозвід

У селі будували велику муровану церкву. Вже три роки її ставили, а цього року закінчували. Скільки радощів мали діти за ці літа! Було, вийдуть зі школи та й усі просто на будову. Поскладають книжечки під парканом, а самі й до роботи. Одні підкачують каміння, другі подають цеглу, підвозять пісок, цемент, вапно тощо. Не раз аж батьки виходили та силою наганяли їх додому до науки.

Та вже найбільше пересиджував на будові малий Ігор. Він і недалечко мешкав від церкви, й не було й днини, щоб не забіг сюди. Багато помогти ще не здужав, зате майстрам і робітникам завжди приносив збанятко свіженької водиці з джерела. І це була жертва для Божої хвали.

На Зелені Свята посвятили й почепили на куполах хрести. Церква була викінчена. З усіх окружних сіл посходилися вірні помолитися й оглянути новий храм Господній. Та зараз першого дня по святах зауважив Ігор, що коло церкви знову крутяться якісь робітники. Дивувався, що мали б ще там робити? Та ж він добре приглядався й наслухував, як усі казали, що все вже викінчене. Вийшов, отже, з хати та побіг під церкву.

їх було двоє. Вони викопали під церквою глибоку яму та закопали в ній якусь залізну плиту. До неї прив'язали грубий дріт і потягнули його вгору на церкву. У відповідних місцях прикріплювали його до стіни, але так, щоб ніде не дотулював до мурів, або бляхи. Опісля потягнули його ще й на середній купол, а там - аж на самий хрест. Загострений дріт стирчав понад вершок хреста.

Враз з Ігорем прибігло ще кілька хлопців. Всі цікаво приг-лядалися. Ніхто з них не знав, що воно. Та надійшов отець парох. Побачив задивлених хлопців і спитав їх: "А знаєте, діти що це таке?"

Хлопці несміло поспускали голови та поздоровили отця пароха. А Ігор каже: "Прошу отця духовного! Ми таки не знаємо, нащо цей грубий дріт витягнули так високо від землі аж на хрест!

Отець парох усміхнувся та каже: "Це, діти, називається громозвід! Ви вже знаєте, що влітку бувають часті бурі та б'ють громи. А, звичайно, грім вдаряє в найвищі предмети: тополі, сосни, груші, комини і т. п. Тому під час бурі ніколи не криємося під високі дерева. Тепер у нашому селі найвища церква. Грім міг би вдарити в купол та спалити церкву. Але тепер, як є на хресті заложений громозвід, то сила грому зійде дротом до землі й не заподіє ніякої шкоди!"

Хлопці слухали уважно. Декотрі з них уже в школі вчилися, що грім, - це така електрична іскра, що виникає між хмарами внаслідок згущеного повітря. Вітри бушують одні долом, інші - вгорі, згущене повітря треться та витворює електричну іскру. Вона перескакує з хмари на хмару, або з хмари на землю. Так виникає грім. Минулого року як вдарив у дуба за селом, то дуб згорів до кореня.

Хлопці аж усміхнулися, що церква вже забезпечена від такого страшного випадку.

Та отець парох продовжував: "Аж тепер, діти, церква вже цілком викінчена! Ідіть додому та пам'ятайте, щоб усе прибігали до цієї церковці молитися. Цей дріт - це громозвід для церкви, а церква - це громозвід для всього села. Як громозвід відвертає від нас силу грому, так церква відвертає від нас іскру Божого гніву за людські гріхи. Служба Божа та молитви людей у церкві, наче громозвід, відводять від усього села Божу кару, а стягають нам Божу ласку та милосердя. Тому-то по всьому світі нема села, де б не було церковці, або хоч маленької каплички!"

Послухали хлопці та й розійшлись. А Ігор це все переповів батькові й матері. Щонеділі прибігав він до церкви на утреню, Службу Божу та вечірню. Як підріс, то навчився служити до Служби Божої, то вже й щоднини ранісінько бігав. А Господь благословив його. Він ріс на славу Богові та всього народу.

Бідний Гнат

Була тоді неділенька. Між тополями на дзвіниці дзвони голосили. Скликали людей до церкви. Середущий великий розхитувався поволі й серцем промовляв: "Бам! Бам!.. Йде Іван, там - Богдан, буде людей повний храм!" Трохи менший коло нього теж хитався та голосив: "Бім-бам! Бім-бам! Кинь кочергу, Насте там! Приберися та йди в храм!" Ще менший й собі кликав: "Дзень-телень! Дзень-телень! Йдуть дівчата, іде Сень, як веселий нині день!" А найменший на вершечку аж перекидався з радості та тоненьким голосочком виспівував: "Дзілінь! Дзілінь! Діти: Петрику, Ганю, Юрчику, Ксеню! Біжіть! Біжіть! Дзілінь! Дзілінь!"

І йшли люди, повбирані у святочну одежу, до церковці на горбочок. Старші господарі розказували собі щось по дорозі, жінки несли на руках дітей, хлопці та дівчата теж поспішали, а між ними в гарненьких вишиваночках дріботіли малі діти. Всі входили в церкву та молилися набожно. Почалася Служба Божа, гарно співав церковний хор.

Школярі стояли спереду та читали з молитовників. По Євангелії священик вийшов на проповідницю виголошувати проповідь. Всі слухали уважно. Тільки збитошний Гнатко не міг встояти спокійно. Усміхався та крутився на всі боки й не давав спокою іншим хлопцям. Одного сіпнув за комір, другого ліктем торкнув, ще іншому драгон ззаду відчепив, або наздоптував на п'яти. Потім шепнув щось Маркові, а Марко - Дмитрові й вибігли з церкви надвір. За ними ще вийшли Влодко, Петрик і Грицько. Посідали під церквою, на траві, та й відпочивали, бо дуже попріли.

- Але ж душно й душно! - сказав Влодко.

- О, вода нині мусить бути дуже тепленька! - заговорив Марко.

- Але ж і добре буде сьогодні скупатися! - тішився Петрик.

- А що ж, хлопці! Ходімо за млин, зараз і скупаємося! - піддав гадку недобрий Гнатко.

- Ходім! Ходім! - закликали хлопці. - В церкві ще довго буде відправлятися! Скупаємося та й вернемо назад!

Сказавши це, повставали з місця. Гнатко пустився наперед, а хлопці рушили за ним. Тільки малий Грицько вернувся назад до церкви. І він був би радо викупався, та пригадав собі, як учився в школі, що в неділю та свята треба слухати Службу Божу.

А тимчасом хлопці вже були далеко за хатами. Ще скочили на чужу грядку, понаривали моркви та спинилися аж над річкою. Перейшли коло млина й вийшли до прірви. В цьому місці річка попроривала береги так, що там зробився ставок. В лозині поскидали з себе вбрання й один по другім бах, бабах у воду.

Радості не було міри. Одні плюскалися в тепленькій водиці, інші, як свинки, обмазувалися чорною грязюкою та скакали з берега у воду, аж збивалася піна. Гнатко виважив з сусідського паркану грубу дошку та показував різні штуки та воді. Сідав на неї, як на човен, поринав, занурюючись досить глибоко.

Раптом хлопці зауважили що по воді плаває дошка, а Гнатка не видно. От порядного дав нурка! - сказали та й повискакували на берег, щоб ліпше приглянутися.

А Гнатко виставив з води голову, порскнув носом і устами та підніс руку догори. Хлопці зареготали. От і вміє штуки показувати! - казали! Та Гнатко хлипнув повітря і знову пірнув під воду. Дошка відплила далеченько. Чекали хлопці, коли Гнатко покажеться знову. Ходили по березі, та він більше не виринав.

Може, він утопився?! - сказало котресь непевним голосом. Затривожилися хлопці та стали вбиратися. Кількох побігло між хати кликати людей на порятунок. Та нікого не було. Усі пішли до церкви. Вийшов тільки якийсь згорблений, глухенький дідусь, та де він міг опуститися під воду! Він мацав довгою жердкою по дні, але що ж міг цим тепер помогти!

Побігли хлопці під церкву, та люди вже й так виходили після Богослужіння. Вмить знайшлося їх над річкою ціла хмара. Кількох молодців кинулось з гаками в воду та добули Гнатка, вже неживого. Перекидали ним на всі боки, витрясали воду, робили штучне віддихування, та життя не було. Він умер відразу, як тільки захлиснувся водою.

Всі люди жахнулися! Постояли хвилину, подивилися на мертвяка та й почали розходитися. Пам'ятай день святий свят-кувати! - передавали одні іншим, похитуючи головами.

А ввечері середущий дзвін заводив жалібно між тополями на дзвіниці: "Бам! Бам! Гнат вмер! Гнат вмер!" І крайні дзвони плакали: "Бім-бам! Бім-бам! Бідний Гнат! Бідний Гнат!" А маленький на вершечку голосив: "Дзілінь! Дзілінь! Помолімся! Помолімся..."

Тримай язик за зубами

Влодко сидів при столі в кімнаті та писав домашню задачу. Передумував детально, що вчився в школі, щоб добре написати та не наробити помилок. Раптом рипнули двері, й у хату ввійшов якийсь бідак. Хлопець нагадав собі, що тато все лишає вдома під склянкою на вікні по кілька сотиків для жебраків. Підійшов до вікна, добув п'ять сотиків і тицьнув їх жебракові.

Звичайно, за таку жертву жебраки дуже йому дякували, ба-жали, щоб великий виріс, був здоровий, щасливий, а після того молилися довгенько. Як же ж він здивувався, коли дідок тільки всміхнувся та став щось незрозуміло гудіти, вимахуючи при цьому руками. Влодко такого ще не бачив. Налякався та і поволі став відступати до кухні.

Та в цій хвилині ввійшла до кімнати мати. Вона пригорнула Влодка до себе та каже: "Не бійся, дитино! Він нічого тобі не зробить! Цей бідачисько німий!" - І стала щось вимахувати руками до діда, а дід - до неї. Опісля пішла до кухні та винесла йому мищину каші.

Влодко стояв збоку та дивився. Йому здавалося, що коли дід не вміє говорити, то, певно, й язика не має. Та побачив, що голодний дідок дуже скоро випорожнив мищину. Щось погомонів, ніби подякував, і вийшов із хати.

- Який це страшний чоловік! - каже Влодко до мами. - В нашому селі нема ні одного такого.

- Бо він німий, не годен говорити! - каже мама. - Не всі мають від Бога дар мови. Правда, що камінчики ніколи не говорять?!

- Бо камінчики не живі та не рухаються! - каже Влодко.

- А квіточки вже живі та ростуть, а не говорять! - каже мама. - А кіточка жива, рухається, навіть м’явкає, та не вміє говорити. І язичок має, і зубки, а все тільки видає голос: "М'яв і м'яв!" Але соловейко ще й літає та тьохкає гарно а ніхто його не розуміє.

- А чому цей жебрак не може говорити?

- Бо він німим уже вродився, або, може, в пізнішому віці стратив мову й онімів. Бачиш, навіть не всі люди говорять, бо мова, - це дар від Бога!

-А чому Господь так страшно покарав тих людей, що не дав їм дару мови? - спитав Влодко.

- Ми не знаємо Божих планів, чому воно так є! - сказала мати. - Багато людей уже родиться німими. А багато людей самі собі є причиною, що втратили мову. Одні лягають на сиру землю та тратять мову, інші через страх, або дуже велику злість гикають та німіють. Та ще багато є інших причин. Але хто знає, чи й німота не виходить людям на добро їх душ. Бо людський язичок може принести багато добра та зла. Як маленький сірничок зробить із села попелок, так і цей язичок, як почне клясти, брехати, обмовляти, то наробить стільки кривди, що й негоден її вирівняти. Чув, як не раз навіть маленькі пастушки таке виговорюють своїм язичком, і так викривляють ним, що аж треба встилатися?

- Ай мамцю! - защебетав Влодко. - Цей сусідів Петрик так за кожним словом бігмається та хреститься, аж лячно слухати. А ця гикава Настя забирає нам у школі хліб, олівці, пера та все каже: "Присягаю Богом та й присягаю Богом! Це не я!"

От і бачиш! - каже мати. - Якби ці діти були німі, то й стільки гріху не робили б і не ображали б Бога. їх душі були б чистенькі. Тому вже так Бог дав, що цей наш язичок схований аж за двома брамами. Першою брамою є губи, а другою - зуби. Треба добре знати, коли ці брами відмикати! Бог дав нам цей дар мови для того, щоб ми своєю мовою славили Бога, говорили правду та все те, що добре й гарне. Треба завжди пам'ятати, що наказує нам друга заповідь Божа.

Влодко брав собі до серця мамину науку. Не тільки сам завжди пам'ятав про другу заповідь Божу, але і своїх товаришів застерігав, щоб не клялися, не присягалися та не говорили поганих слів.

Значки на стіні

Марійка була дуже доброю дівчинкою. Тиха, спокійна, послушна. В школі вчилася пильно та завжди приносила гарні оцінки. Мама дуже тішилася нею та казала, було, до батька: "Коби це Господь допоміг нам послати нашу Марійку до шкіл! Так гарно вчиться, то й вийшла б між люди!" І набожною була Марійка, завжди до церкви ходила та молилася з книжечки. А вже влітку, як позацвітали квіти в полі та городі, то кожної днини бігала під хрестик на стрілецьку могилу. Виплітала гарні віночки, укладала китиці, й могилка ставала наче живою. Ще й брала з собою маленького братчика, Андрійка, здіймала з нього шапчину та проводила Богородичку.

Хоч дуже вподобав собі Господь душечку побожної Марійки, та не пошкодував для неї хрестиків терпіння. Марійчина мама, вертаючи з ярмарку, дуже перемокла, застудилася та й скоро померла. Лишилися діти сирітками. Хоч батько їх любив дуже і дбав про них та матірної теплоти вже не зазнали ніколи.

Не минув і рік, як батько оженився вдруге з молодою дівчиною, Ганною, донькою багача. Хоч принесла мачуха в хату достаток, та добра не було. Вона завжди сердилася, сварилася, не любила дітей. За що-небудь так не раз Марійку збила, що дитина аж пожовкла й помарніла.

Та найбільшим лихом Суло те, що мачуха кляла, аж страшно було слухати. Не раз Марійка десь у куточку заплакала гіренько. Вона вчилася у школі, слухала проповідей у церкві й добре розуміла, яким нещастям є проклін. Від небіжки мами ні разу не чула такого. І батько не мав цієї поганої звички. Та мачуха, бувало, по сто разів на" день ломала другу заповідь Божу. Ім'я Бога взивала надармо, зневажала. І що ж було робити? Мусіла терпіти, бо ще була замала, щоб мачусі звертати увагу. Молилася до улюбленого Ісусика, й молитва не пішла намарно.

Восени наближався празник св. Івана Богослова. Люди го-тувалися до свята. Вибілювали й випрятували хати, випирали обруси, сорочки, щоб у свято все було чисто, привітно. І Марійчина мачуха взялася до роботи. Виносила столи, лави та інші речі на подвір'я, витирала порохи, павутиння та шурувала все чистенько.

Коли ж відсунула на запічок, побачила, що ціла стіна була там замазана. Приглянулася ближче та завважила, що хтось умисне обмалював стіну олівцем. Маленькі рисочки пописані були густо, одна коло одної. З одного боку замість рисочок були хрестики.

Це, певно, Марійка так висмарувала стіну! - подумала вона. - Вона ходить до школи та має олівці. Андрійко цього ще не зробив би. Прикликала Марійку до хати та, вказуючи на чорну стіну, крикнула: "А це що? - а самій аж долоні свербіли, щоб дати їй доброго ляпаса за такі збитки.

Зачервонілася залякана Марійка, та по хвилі сказала: "Це я зробила! За кожним разом, як ви закляли, я олівцем робила один значок на стіні. І за два тижні їх назбиралося ось стільки. А ці перехресні перекреслені значки в куточку, це мої молитовки, які я занесла до Бога, щоб ними змазувати ваші прокльони.

Слухала це мачуха й аж оторопіла з дива. їй й на думку не спадало ніколи, щоб за такий короткий час вона стільки гріху натворила. А що, якби так позначити всі прокльони, з усього життя? За один рік усі стіни в хаті навкруги були б чорні від знаків. Засоромилася. Пригорнула Марійку до себе й перший раз щиро, сердечно розцілувала.

Вибілила чистенько хату, а в празник ще й вибілила свою душу в св. Тайні Покаяння. Важко їй було відразу відвикнути від прокльону, що з ним вже зрослася, та з кожним днем їх зменшувала. А Марійку так полюбила, що на диво всім людям відвезла до міста в школу.

Кара за непослух

Івась і Данилко збиралися до церкви на вечірню. Надворі було досить зимненько. Грудневі морози натискали, аж скрипіло під ногами. Мама помагала їм тепленько зодягнутися: позапинала на них плащики, наложила тепленькі шапочки на голову та тепленькі рукавички подала, що подіставали на св. Миколая. Коли виходили з хати, батько ще наказував їм: "А пам'ятайте, діти, щоб ви мені спокійно йшли дорогою! Не затримуйтесь зі збитошними хлопцями! Йдіть просто до церковці та заховуйтеся чемненько! А по вечірні вертайте скоренько додому, щоб не поперемерзали".

Хлопчики пообіцяли все так зробити та побігли вуличками. Були на вечірні, повитягали свої молитовнички, молилися та співали. Якийсь хлопчисько сіпав їх за плечі, то ліктями штуркав в бік, але вони відступилися від нього далеко. Слухали, як священик відправляє, та дивилися в книжечку, як дяки співають. Стояли спокійненько до самого кінця.

По вечірні позичили собі в церковній бібліотеці по книжечці та, як виходили люди, вийшли й вони. Тут жінки відразу поспішили додому, лише деякі господарі ще постойкували гуртками та розповідали собі якісь новини. А за церквою на горбочку зібрався великий гурт хлопців, що забавлялися. Хто мав саночки, спускався з горбочка, відважніші ковзалися на зап'ятках, ще інші кидалися снігом, бігали, кричали.

Івась із Данилком стали збоку та дивилися на цю забаву. Та скоро й вони перемішалися з юрбою. Івась пробував їздити на зап'ятках, а Данилко вчепився якихось санчат і спустився надолину. Але на половині дороги санчата скрутили вбік, і всі хлопці вивернулися в рів. Данилко якось так замотався, що кілька разів перекотився по снігу. Коли підвівся на ноги, зауважив, що на його плащі не залишилося ні одного ґудзика. Всі пообривалися.

Підійшов Данилко до Івася та й каже: "Ходім вже додому! Батько наказували скоро вертати"! Та Івась йому відповів: "Ще є час! Ходімо ще за місто на ставок! Подивимося, як там хлопці їздять на совгах!"

- Але батько будуть гніватися на нас, як пізно вернемо додому! - сказав Данилко.

- Не бійся, Данилку! - знов заспокоював його Івась. - Батько й так ніколи не карають нас прутом, хіба що трохи покричуть. Та це ще нічого страшного. Ходи! Ходи! - і потягнув Данилка за собою.

Данилко теж був цікавий подивитися на ковзанку на ставі, отже, пустилися обидва вулицею надолину. Та вже на розі бічної вулички призупинилися. Вуличкою переходив старий жебрак, а коло нього навкруги забігало багато збитошних хлопців. Цього жебрака називали в містечку Андрусь "Амбо". Він колись був багатієм, мав велику господарку, поле, корови та воли. Але дуже любив грати в карти та ставити на лотерею. Ще перед війною програв свій великий маєток і зійшов на пси. Дуже не любив, як хто казав йому "амбо!" Сердився, кричав і кидав палицею.

Так і тепер злі хлопці покрикували за ним "амбо", а дідок кидав за ними палицею. Та старенький не годен був далеко до-кинути. Хлопці підбігали близько до нього, дрочилися та втікали.

Чим більше дідок лютував, тим більше вони забігали довкола нього й реготалися голосно.
Івась із Данилком дивилися на це й жаль їм було старого діда. Були недобрі на лихих хлопців, що так дражнили жебрака. Пішли далі дорогою. Коли зрівнялися з жебраком і минали його, Івась навіть скинув шапку та хотів сказати "Слава Ісусу Христу!" Але дідок, як тільки зміряв очима, що хлопці так близько йому під руками, підніс палицю та як вперіщить Івася по плечах приговорюючи: "А на! а на! збитошний гільтаю! Щоб не зачіпав мене більше!"

Хлопчиська, побачивши це здалека, так зареготалися, аж ловилися за боки. А Івась із Данилком мерщій скрутили назад і так гнали снігами, аж спинилися на власному подвір'ю.
Поприбігали задихані в хату, а Данилко став розповідати про пригоду з дідом. Івась із плачем заговорив: "Не жаль мені, що дідок потягнув мене палицею по плечах, тільки жаль мені, що зовсім невинно мене бив! Я скинув шапку та хотів його поздоровити, а він мене луск та луск по плечах".

Батько лиш усміхнувся та й каже: "І мені не жаль, що дідок потягнув тебе палицею, тільки жаль мені, Що ти мене не послухав. Я ж так наказував вам, щоб не волочилися між лихими хлопцями вулицями, а ти, Івасю, хоч старшенький, та ще й Данилка потягнув за собою. Дивись на його плащі ні одного ґудзика нема. Обидва простудилися. Хто батька-матері не слухає, цього чужі люди провчуть".

Мати

- А візьми но, Павлуню, збаночок та побіжи за водицею під "сивий камінь"! Я вчора цілий день так напрацювалася на чужій роботі, що вже ледве ногами волочу. Плечима не годна повернути! А тут уже й пора б якийсь обідець зварити! - Так просила стара мати свого Павлуня, що сидів на лаві і заглядав у вікно.

- Е! Я не піду! Я не хочу! Я не маю часу! - відказував Пав-лунь. А там, поглянувши ще раз у вікно, одягнув шапочку на голову та й майнув надвір. Ще й дверми так гримнув, що вони лопнули до одвірків, аж вікна задзвонили.

На мості вже чекав на нього Михайлик. Гнав коней на городи й обіцяв Павлуня взяти на коня, перевезтися трохи. Виліз Павлунь на поруччя, а звідси тільки стрибнув на коня й уже їхав верхи. Дуже любив їздити, то й тішився. У них поля не було, тому коней не тримали ніколи. Батько його ходив до міста на поденні заробітки.

Коні були дужі та шпаркі. Підтюпцем скоренько заїхали на пасовисько. Тут Михайлик спутав їх, і оба хлопці пустилися назад у село. Але недалечко під липою побачили цілий гурток дітей. Забігли й собі туди, побавитися трішки з пастушками.

Та пастушки не були самі. Між ними на камінчику сидів старий Сафат. Він дуже любив дітей і завжди їм щось цікаве розповідав. І тепер, діти обступили його навкруги та просили зі всіх боків: "А розкажіть нам, дідусю, якоїсь казочки!"

Старий Сафат не давався довго просити. Погладив рукою свою сиву бороду та став розповідати:

"В далекому краю, за морем, за горою, жив птах пелікан. Великий, як наш бузько, гарненький, біленький, як сніжок, та ще й із червоним дзьобом. На високій деревині вистелив собі гніздечко та вивів молодят. Як тільки вони відкрили свої оченята і засівкали тихенько, пелікан до себе їх пригортав, наче б на вушко щось шептав. Як трішки зголодніли та дзьобики відкривали, тоді летів за поживою шукати, щоб голоду не знали.

І росли пташенята. Було, такі жовтенькі понапушуються, повитягають шийки з гніздечка та гріються на сонці. А мати стане собі на крайчику та тішиться, аж крилами тріпоче.

Та життя її ставало щораз важче. Пташата підростали, по-требували більше корму. І старенькій треба було добре пожуритись і поклопотатись, щоб їх прогодувати. Ще й посуха взялася в цій країні. Стави та річки повисихали, зів'яла трава, потріскала землиця. Кругом аж чорніло, так сонце спалило.

Одного дня ледве що принесла, а на другий день-таки й нічого. Облетіла ще раз, як тільки можна було далеко навкруги, стомилася, знемогла, а поживи - ні дробинки. Вернулася до гніздечка та сіла на крайчику, сумна. Коби хоч дощик поросив, усе віджило б! Коби, хоч дрібку знайти чого, щоб заспокоїти спрагу! І як їй рятувати невинних діточок від голодної смерті?

А вони, біднятка, заморені вже ледве кивали головками. А сівка-лк так жалісно, що матері аж серце щеміло з жалю.

Подумала, подумала стара мати та випрямилась струнко, пригнула дзьоба до своїх грудей і від скубала трішки пір’ячка. Вітрець його поривав і ніс. Потім - знаєте діти, що ця мати зробила? - Груди свої роздерла! Потекла кров, діти замочили в ній посохлі язички".

Хлопчики слухали тихенько та тільки кліпали оченятами. Дивиться старий Сафат, а Степанкові сльози кіть, кіть, як горошок. Та й Грицько розтирав очі рученятами, а мала Юлька пригнула голову в подолок. Усі аж посумніли.

- Не сумуйте, діти! Звеселіться! Дякуйте Богові, що всім ді-точкам дав таку добру маму. А тобі, Павлуню, учора смакували пиріжки? - звернувся старий Сафат до Павлуня. - Твоя мати вчора жала в мене пшеницю. Та ввечері й ложки не зачерпнула. І кашки та пиріжків, казала, візьму для мого Павлуня.

Павлунь аж зачервонівся. Він справді вчора ще найкраще повечеряв. Зате мамі нині дуже погано віддячився.

- А любите ви, діти, свою маму? - спитав старець.

- Любимо! - вигукнули пастушки всі нараз.

- А хто нам каже любити свою маму?

- Господь Бог!

- А в котрій заповіді?

- В четвертій! "Шануй отця свого та матір свою, то добре тобі буде й довго будеш жити на землі!" - знов усі діти повторили хором.

- А так, діточки! Хто не любить і не шанує свого батька та матері, тому ніколи не буде добре та не буде довго жити на землі! - сказав старий Сафат і підвівся з місця. Діти з ним розпрощалися чемненько та розійшлись.

Павлунь відтепер дуже змінився. Що тільки мати йому сказала, завжди послухав і не втікав з хати. Помагав у всьому. І води приніс, і патичків нарубав, і до крамниці побіг, що тільки треба було. А в неділю чобітки мамі почистив і до церкви біг. А там молився сердечно, щоб Господь його батька та маму кріпив силою, здоров'ям і довгим життям.

А люди захвалювали матері: "Оце, Ганно, маєте добру дитину!"

Циганська наука

Оленка вийшла зі школи. Інші діти вже розбіглися. В школі зголодніли, то ж скоренько, не затримуючись, бігли додому, щоб пообідати смачненько. Та Оленка помагала ще якійсь дівчинці з першого класу зодягнутися в плащик і затрималася. Ішла вулицею сама, обминаючи болото.

Вийшла на закруг вулиці та призупинилась. Перед нею з'явилися дві циганки. Стара, чорна в лахмітті несла на плечах мале циганятко, а молодша з дукачами, розвішеними в два рядки на чорних, довгих косах, перебирала в руках брудними, зачовганими картами. Обі щось собі розказували та шкірили зуби, їх очі мигали, як живі вогники, наче б старалися проникнути через душу наскрізь.

Оленка спочатку настрашилася. Циган так зблизька ще не бачила. А про них чимало наслухалася страшних оповідань. Оглянулася, куди б уступитися їм з дороги. Не думаючи довго, скочила через рівчак і вбігла до кооперативи.

- А чого ти, Оленко, така бліда? – спитав вуйків Богдан що там крамарем був.

- Я настрашилася циганів! – відказала задихана Оленка. – Якісь вони такі чорні, страховинні.

- Ха, ха, ха! засміявся Богдан. – Боялася, щоб тебе не взяли в торбу? Не бійся! Це так тільки страшать малих дітей то циганом, то шандарем, то коминярем. Коминяр витирає комини, шандар пильнує порядку, а цигани оциганюють несвідомих людей. Вони не потребують дітей ловити, бо своїх мають на фірі стільки, хоч рублем прикладай. Бачила ж, як циганка аж спітніла, несучи на плечах циганчука?

- А чого ж вони волочаться вулицями? – спитала Оленка.

- Та волочаться, щоб дещо вкрасти, обдурити кого, поворожити легкодумним дівчатам!

- А в нашої тітки минулого року вкрали були кожух зі скрині! – нагадала Оленка.

- Так! Так! – усміхнувся Богдан. – Та їм і не треба багато красти! Люди самі дають їм всього досить. Деякі несвідомі жінки та дівчата аж тішаться, як циганка покажеться в селі. Дають їй. і хліба, і крупи, і муки, ще й грошей заплатять, щоб добре поворожила. І циганка набере всього добра, наворожить людям всячини та й сміється в кулак. Легенький заробок. Ще як добре приглянеться по подвір'ю, то вночі пішле цигана за курочками, за вівсом, овечкою, а то й коня виведе зі стайні. І тоді таким людям і шкода, і гріх.

- Ми про це навіть у школі на релігії вчимося, що вірити в сни, забобони та ворожку – це тяжкий гріх! – похвалилася Оленка.

- Аякже! – притакнув Богдан. – Бо перша заповідь наказує нам, щоб ми тільки одному Богові вірили, на Нього надіялися та Його любили. Як нам Господь не поможе й не поблагословить, то не поможе нам ні циган, ні ворожка, ні карта, ні папуга, що на ярмарку льоси тягне. Це тільки понижує нас і ганьбить перед іншими людьми.

- А наймичка Ганна, що служить в учителя, була вчора в місті та купила собі лотерею. Давала мені, щоб я їй прочитала його. Таке смішне було там понаписуване!

- А бачиш, що смішне та пусте! Коли б уміла читати, то й не купувала б, але читала б гарні книжечки, то мудрою була б.

Втім увійшли до кооперативи хлопці: Луць і Степан. Дещо собі купували та розповідали про циган. – Катерині Довгій так циганка ворожила, що перстенець із пальця стягнула. А Тимка Долішнього геть обікрали.

- Та як же ж обікрали в білий день? – дивувався Богдан.

-А так! – підсміхнулися хлопці. – Старі поїхали в поле бульбу копати, а вдома лишили свою Юльку. Одна циганка ввійшла в хату та стала Юльці щось із руки ворожити. А тим часом інші циганки геть випорожнили комірку та курничок. Тепер Юлька ходить по подвір'ю та плаче, ціле село сміється з неї. От, і попаде їй від старих, як вернуться додому.

- Так-то буває людям, що забувають про заповідь Божу! – сказав Богдан. – Замість гнати з хати пройдисвітів і волоцюг, вони кажуть собі ворожити. А цигани їх обкрадають. Так колись обдурені й окрадені стануть перед Богом.

Оленка тепер побігла додому та розповіла батькам, що бачила та чула. Мати дуже жалувала бідних сусідів, батько похитав головою та каже: "Ця Юлька дуже забобонна та несвідома дівчина. Не хотіла слухати Божої науки, то нехай слухає циганської!"

Богданкова молитва

Малий Богданко набавився на дворі та прибіг голодний до хати. Мама вже зварила вечерю й подала йому тарілку кашки з молочком. Богданко дуже любив таку кашку, тож з'їв її з найбільшим смаком. Відтак схилив головоньку на стіл і тільки кліпав оченятами, так хотілося вже спати. Але мати скоренько зігнала його з лавчини та й каже: "Клякай, Богдане, та відмов молитву! Виджу, що вже хочеш спати, то й постелю тобі ліжко!"

Клякнув Богданко та зачав молитися вголос. Але все це йому щось перешкоджало. То муха сідала на носик, то кіточку хтось наздоптав, то двері рипнули. Весь час викручувався на всі боки. Та все-таки помолився, а мати подала йому ще мидничку води, щоб ніжки обмив, бо були дуже запорошені. Тепер уже поклався на ліжко, але спати якось відхотілося. Покопирсався під периною на цей бік і на той бік та й каже до дідуся, що читав книжку при столі: "Дідусю! А розкажіть мені якої казочки!"

Усміхнувся дідусь, зняв окуляри і промовив: "Добре, синочку! Розповім, та не казочку, а таки дійсну правду. Тільки слухай уважно, щоб зрозумів усе докладненько!" - Богданко приготувався уважно слухати, а дідусь почав розповідати:

"В одному селі жила бідна вдовиця. Чоловік її загинув при стрільцях, тому мусіла сама працювати й для себе й для свого Дмитрика одиначка. Усього ще не вистарчало: й затопити чим у печі, й прибратися, та й хлібця свого не було. Коли вдова ще здужала працювати, то завжди щось принесла до хати. Але одного разу захворіла й вже кілька днів лежала в ліжку. Про себе не дбала, тільки шкода їй бух о, що Дмитрик голодував.

Одної днини прикликала його до себе та каже: "Піди-но, Дмитрику, на друге село, до вуйка Миколи! Він недавно повер-нувся з Америки й усього має досить. Кажуть, що навіть чужих спомагає, хто тільки попросить. Будеш його просити, може б, і нам чим підпоміг! Чую, що не скоро буду могти знову сама працювати!"

Послухав Дмитрик маму та пішов. Перейшовся вуличками поміж загороди та спинився коло ґаздівства вуйка Миколи. Тут стояла велика мурована хата під бляхою, стайні, стодоли, стоги й обороги. На оборі припняті гарні коні, корови а дробу стільки, що й не перелічити.
Обдертий і голодний Дмитрик сперся на воротах і дивився на індиків. Вони повагом ходили по подвір'ю, напушували своє пірячко та щось гнівно шипіли. Крилами сягали аж до землі, хвіст укладали у віяльце, а червоні коралі набрякали, як горіхи.

В другому кінці подвір'я вибігла з буряків курочка та тримала в дзюбочку хруща. Друга чубатенька хотіла, його відібрати. Смішно бігали по всьому подвір'ю, аж підбігла качечка й хрущика з'їла.

Раптом вгорі щось залопотіло. Дмитрик задер голову догори й побачив на дасі багато голубів. Сиві, червоні, біленькі, всі гарненькі. Вони ходили по стрісі, воркотали, цілувалися, аж Дмитрик усміхнувся. Довгенько так постояв собі. Задивився на цих голубів, що навіть не зауважив, як вийшов із хати гарно вбраний вуйко Микола та й пішов стежкою в село. Був би й до вечора так стояв, але підійшов до нього наймит і каже: "А йдеш мені, обдертий волоцюго, від воріт! Будеш тут заглядати, щоб вночі щось потягнути?! - Дмитрик, наче збудившись із просоння, пішов ні з чим назад додому".

- А то недбалий і нерозумний хлопчище! – сказав Богданко та зі злості аж підвівся на ліжку.

- І знову буде голодувати!

- А так! – притакнув дідусь. - Замість увійти до хати, гарненько привітатися з вуйком і просити його, щоб дав хліба, грошенят, то він заглядав по стріхах. Такі недбалі й нерозумні є всі люди, що замість думати про Бога та просити Його, щоб дав їм ласки, здоров'я та хліба, то вони вустами моляться, а думкою й очима заглядають за мухами та котиками. Нічого не дістануть від Бога, так як Дмитрик від вуйка Миколи пішов із порожніми руками. А колись на Страшнім Суді підійде до них слуга божий і скаже: "А йдіть геть, недбалі, від небесних воріт!"

Аж тепер зрозумів Богданко, до чого дідусь розказував йому таке оповіданнячко. Він теж був подібний до цього Дмитрика. Молився нині недбало. Обганяв мушки від носика, оглядався за котиком, споглядав на двері, а не вдивлявся на образ, не думав про розмову з самим Богом. Засоромився, затуливши лице подушкою. Постановив відтепер інакше молитися, щоб ніколи не переступати першої заповіді Божої.

Пам’ятай, дитино!

Важко доводилося жити малому Івасеві. Весь час тинявся під чужими плотами, й нізвідки допомоги йому було. Ні батька, ні мами, ні хатини, ні родини, нікогісінького не мав. Ходив між чужими та гірко бідував. Інші діти хлібця не похочували, булку маслом смарували, а він, було, цілий день, а то й два голодував. Іншим дітям родичі справляли вбраннячка гарненькі, і книжечки, і зшитки, і олівці купували, а вони у школі тільки пустували. А Івась так добре був би вивчився, та де йому було до школи.

Як служив у якогось господаря за пастуха, то той хвилиночки побавитись не дав. Ранісінько його будив і виганяв пасти худобу. А там люта господиня в кухні тримала до послуги, і кластися спати міг щойно по всіх. Пас, працював, мучився, бідував, а на зиму все одно проганяли його з хати, щоб не годувати даром. Та й волочився між чужими людьми, обдертий і голодний.

 
Одного дня зморений голодом не міг уже й ходити. Присів на камінчику край дороги та витягнув руку. Там багато проходило людей, та ніхто не спішився помогти бідолазі. Так він просидів цілий день. Аж над'їхав якийсь добродій. Він казав візникові стримати коней і кинув Івасеві кілька сотиків у руку. При тім став розпитувати Івася, хто він, звідки та чому такий нещасний. Не довго розповідав Івась про свою долю. Добродій відразу розжалобився над ним і каже: "А не схотів би ти бути в мене за сина? Тобі було б добре!".

Почувши це, Івась аж розплакався з радості й каже: "Пане! Я не сином, але слугою вам буду! Я буду вас слухати та працювати, що тільки накажете! Лишень візьміть мене до себе! Не дайте мені загинути в болоті!" І став добродія цілувати по руках.

Чоловік подав йому руку та посадив на віз коло себе. Привіз додому, нагодував, зодягнув у новеньку одежину та й каже: "Живи у мене, будь мені рідною дитиною! Я тобі все віддам!" Я тебе буду годувати, зодягати, посилати до школи, а колись і увесь маєток тобі залишу, тільки люби мене та слухай!

Ох, пане мій! – вигукнув Івась. – Та ж ви - мій добродій! Та ж ви мені – як батько. Я вас буду любити, я буду послушний! Та ж ви мене з пороху підняли! Ви мені стільки добра зробили та скільки ще обіцяєте! Я ніколи цього не забуду! Робіть зі мною, що хочете!
- Добре! – каже добродій. – Я дуже радію з того! Будеш моїм рідним сином! А тепер підеш зі мною, я покажу тобі місце, де ти забавлятимешся!

Сказавши це, він узяв Івася за руку та завів на великий город. Тут росли високі груші, розлогі яблуні, черешні, морелі й виноград. Сад – як гай! Та ще більше тут було квітників із різнобарвними квітами. Тут росли зелені лаври, мірти, квітли високі мальви, півонії, левконії, іриси, тюльпани, гвоздики, айстри та безліч інших запашних квітів. Між ними крутилися рівненькі стежечки, висипані гладенько біленьким пісочком. Бриніли бджілки, співали пташки. Весело! Як у раю!

Добродій обводив Івася навкруги та й каже: "Сину! Маєш тут гарненьке місце на науку й забаву! Куди хоч, проходжуйся, тільки важай, щоб ти ходив завжди стежечками й не толочив квітів. Я особливо милуюся цими запашними квітками, і мені було би шкода, коли б хто знищив мені хоч одну квітку.

- Ай, пане! Добродію мій! – знову залебедів Івась. - Та ж цими стежечками так мило пройтися! Чому ж я мав би толочити ці чудові квітники? Моя нога ніколи на них не ступить!
І втішився добродій, горів щастям Івась. Від цього дня ріс у добрі й достатку, весело й безжурно. Ходив до школи та вчився гідного життя. Чого тільки душа забажала, всього мав досить. У вільні хвилини забавлявся на стежечках у городі, насолоджуючись милим запахом свіжих квіток.

Та одного дня прийшли до нього товариші та й кажуть: "А чому ти, Івасю, не рвеш цих квіток? Чи не знудиться тобі все ходити стежечками й стежечкамии? Ходім між квітки побавимося! Як ти – син цього добродія, то маєш право!"

І в цю хвилину забув Івась про свою обітницю. Хлопці пішли вперед, а він – за ними. Вони разом толочили квіти. Ховалися між квітками, зривали пуп'янки, бавилися пелюстками. Одне слово багато нашкодили. На стежечки понакидали корінці, землю. Аж город посумнів.
Коли ввійшов добродій і глянув на цю руїну, то аж заломив руками. "Іди геть від мене, негідна дитино!" – крикнув він до Івася та відвернувся від нього.

Дорогенькі діточки! Таким городом із квітками є увесь світ. Добродій – це Господь, Івась – це людина, а стежечки – це Божі заповіді. І нас визволив Господь з неволі гріха, прийняв за своїх синів, дав Свої заповіді, кажучи: "Ходіть, дітоньки, цими стежечками Моїх заповідей і не толочіть квіток, моїх дарів! Любіть і слухайте мене, а я колись віддам вам своє царство".

Та є багато таких дітей, подібних до Івася, що слухають злих товаришів, і не хочуть ходити стежечками Божих заповідей. Нерозумно толочать вони квітки Божої ласки та добродійства. Стежечки Божих заповідей закидають корінцями зла та забруднюють болотом гріха. Яку прикрість вони завдають своєму Панові й найбільшому Добродієві! Забувають, що без Нього згинули б прошаками в поросі на дорозі. А Господь нас із пороху підняв, прийняв за своїх синів, і все, що маємо, - від нього.

Тому любіть і слухайте Господа Бога! Не дайтеся, діточки, намовити злим товаришам, ходіть завжди стежечками Божих заповідей, то зайдете ними до городу вічного щастя в небі.