Громозвід

У селі будували велику муровану церкву. Вже три роки її ставили, а цього року закінчували. Скільки радощів мали діти за ці літа! Було, вийдуть зі школи та й усі просто на будову. Поскладають книжечки під парканом, а самі й до роботи. Одні підкачують каміння, другі подають цеглу, підвозять пісок, цемент, вапно тощо. Не раз аж батьки виходили та силою наганяли їх додому до науки.

Та вже найбільше пересиджував на будові малий Ігор. Він і недалечко мешкав від церкви, й не було й днини, щоб не забіг сюди. Багато помогти ще не здужав, зате майстрам і робітникам завжди приносив збанятко свіженької водиці з джерела. І це була жертва для Божої хвали.

На Зелені Свята посвятили й почепили на куполах хрести. Церква була викінчена. З усіх окружних сіл посходилися вірні помолитися й оглянути новий храм Господній. Та зараз першого дня по святах зауважив Ігор, що коло церкви знову крутяться якісь робітники. Дивувався, що мали б ще там робити? Та ж він добре приглядався й наслухував, як усі казали, що все вже викінчене. Вийшов, отже, з хати та побіг під церкву.

їх було двоє. Вони викопали під церквою глибоку яму та закопали в ній якусь залізну плиту. До неї прив'язали грубий дріт і потягнули його вгору на церкву. У відповідних місцях прикріплювали його до стіни, але так, щоб ніде не дотулював до мурів, або бляхи. Опісля потягнули його ще й на середній купол, а там - аж на самий хрест. Загострений дріт стирчав понад вершок хреста.

Враз з Ігорем прибігло ще кілька хлопців. Всі цікаво приг-лядалися. Ніхто з них не знав, що воно. Та надійшов отець парох. Побачив задивлених хлопців і спитав їх: "А знаєте, діти що це таке?"

Хлопці несміло поспускали голови та поздоровили отця пароха. А Ігор каже: "Прошу отця духовного! Ми таки не знаємо, нащо цей грубий дріт витягнули так високо від землі аж на хрест!

Отець парох усміхнувся та каже: "Це, діти, називається громозвід! Ви вже знаєте, що влітку бувають часті бурі та б'ють громи. А, звичайно, грім вдаряє в найвищі предмети: тополі, сосни, груші, комини і т. п. Тому під час бурі ніколи не криємося під високі дерева. Тепер у нашому селі найвища церква. Грім міг би вдарити в купол та спалити церкву. Але тепер, як є на хресті заложений громозвід, то сила грому зійде дротом до землі й не заподіє ніякої шкоди!"

Хлопці слухали уважно. Декотрі з них уже в школі вчилися, що грім, - це така електрична іскра, що виникає між хмарами внаслідок згущеного повітря. Вітри бушують одні долом, інші - вгорі, згущене повітря треться та витворює електричну іскру. Вона перескакує з хмари на хмару, або з хмари на землю. Так виникає грім. Минулого року як вдарив у дуба за селом, то дуб згорів до кореня.

Хлопці аж усміхнулися, що церква вже забезпечена від такого страшного випадку.

Та отець парох продовжував: "Аж тепер, діти, церква вже цілком викінчена! Ідіть додому та пам'ятайте, щоб усе прибігали до цієї церковці молитися. Цей дріт - це громозвід для церкви, а церква - це громозвід для всього села. Як громозвід відвертає від нас силу грому, так церква відвертає від нас іскру Божого гніву за людські гріхи. Служба Божа та молитви людей у церкві, наче громозвід, відводять від усього села Божу кару, а стягають нам Божу ласку та милосердя. Тому-то по всьому світі нема села, де б не було церковці, або хоч маленької каплички!"

Послухали хлопці та й розійшлись. А Ігор це все переповів батькові й матері. Щонеділі прибігав він до церкви на утреню, Службу Божу та вечірню. Як підріс, то навчився служити до Служби Божої, то вже й щоднини ранісінько бігав. А Господь благословив його. Він ріс на славу Богові та всього народу.

Бідний Гнат

Була тоді неділенька. Між тополями на дзвіниці дзвони голосили. Скликали людей до церкви. Середущий великий розхитувався поволі й серцем промовляв: "Бам! Бам!.. Йде Іван, там - Богдан, буде людей повний храм!" Трохи менший коло нього теж хитався та голосив: "Бім-бам! Бім-бам! Кинь кочергу, Насте там! Приберися та йди в храм!" Ще менший й собі кликав: "Дзень-телень! Дзень-телень! Йдуть дівчата, іде Сень, як веселий нині день!" А найменший на вершечку аж перекидався з радості та тоненьким голосочком виспівував: "Дзілінь! Дзілінь! Діти: Петрику, Ганю, Юрчику, Ксеню! Біжіть! Біжіть! Дзілінь! Дзілінь!"

І йшли люди, повбирані у святочну одежу, до церковці на горбочок. Старші господарі розказували собі щось по дорозі, жінки несли на руках дітей, хлопці та дівчата теж поспішали, а між ними в гарненьких вишиваночках дріботіли малі діти. Всі входили в церкву та молилися набожно. Почалася Служба Божа, гарно співав церковний хор.

Школярі стояли спереду та читали з молитовників. По Євангелії священик вийшов на проповідницю виголошувати проповідь. Всі слухали уважно. Тільки збитошний Гнатко не міг встояти спокійно. Усміхався та крутився на всі боки й не давав спокою іншим хлопцям. Одного сіпнув за комір, другого ліктем торкнув, ще іншому драгон ззаду відчепив, або наздоптував на п'яти. Потім шепнув щось Маркові, а Марко - Дмитрові й вибігли з церкви надвір. За ними ще вийшли Влодко, Петрик і Грицько. Посідали під церквою, на траві, та й відпочивали, бо дуже попріли.

- Але ж душно й душно! - сказав Влодко.

- О, вода нині мусить бути дуже тепленька! - заговорив Марко.

- Але ж і добре буде сьогодні скупатися! - тішився Петрик.

- А що ж, хлопці! Ходімо за млин, зараз і скупаємося! - піддав гадку недобрий Гнатко.

- Ходім! Ходім! - закликали хлопці. - В церкві ще довго буде відправлятися! Скупаємося та й вернемо назад!

Сказавши це, повставали з місця. Гнатко пустився наперед, а хлопці рушили за ним. Тільки малий Грицько вернувся назад до церкви. І він був би радо викупався, та пригадав собі, як учився в школі, що в неділю та свята треба слухати Службу Божу.

А тимчасом хлопці вже були далеко за хатами. Ще скочили на чужу грядку, понаривали моркви та спинилися аж над річкою. Перейшли коло млина й вийшли до прірви. В цьому місці річка попроривала береги так, що там зробився ставок. В лозині поскидали з себе вбрання й один по другім бах, бабах у воду.

Радості не було міри. Одні плюскалися в тепленькій водиці, інші, як свинки, обмазувалися чорною грязюкою та скакали з берега у воду, аж збивалася піна. Гнатко виважив з сусідського паркану грубу дошку та показував різні штуки та воді. Сідав на неї, як на човен, поринав, занурюючись досить глибоко.

Раптом хлопці зауважили що по воді плаває дошка, а Гнатка не видно. От порядного дав нурка! - сказали та й повискакували на берег, щоб ліпше приглянутися.

А Гнатко виставив з води голову, порскнув носом і устами та підніс руку догори. Хлопці зареготали. От і вміє штуки показувати! - казали! Та Гнатко хлипнув повітря і знову пірнув під воду. Дошка відплила далеченько. Чекали хлопці, коли Гнатко покажеться знову. Ходили по березі, та він більше не виринав.

Може, він утопився?! - сказало котресь непевним голосом. Затривожилися хлопці та стали вбиратися. Кількох побігло між хати кликати людей на порятунок. Та нікого не було. Усі пішли до церкви. Вийшов тільки якийсь згорблений, глухенький дідусь, та де він міг опуститися під воду! Він мацав довгою жердкою по дні, але що ж міг цим тепер помогти!

Побігли хлопці під церкву, та люди вже й так виходили після Богослужіння. Вмить знайшлося їх над річкою ціла хмара. Кількох молодців кинулось з гаками в воду та добули Гнатка, вже неживого. Перекидали ним на всі боки, витрясали воду, робили штучне віддихування, та життя не було. Він умер відразу, як тільки захлиснувся водою.

Всі люди жахнулися! Постояли хвилину, подивилися на мертвяка та й почали розходитися. Пам'ятай день святий свят-кувати! - передавали одні іншим, похитуючи головами.

А ввечері середущий дзвін заводив жалібно між тополями на дзвіниці: "Бам! Бам! Гнат вмер! Гнат вмер!" І крайні дзвони плакали: "Бім-бам! Бім-бам! Бідний Гнат! Бідний Гнат!" А маленький на вершечку голосив: "Дзілінь! Дзілінь! Помолімся! Помолімся..."

Тримай язик за зубами

Влодко сидів при столі в кімнаті та писав домашню задачу. Передумував детально, що вчився в школі, щоб добре написати та не наробити помилок. Раптом рипнули двері, й у хату ввійшов якийсь бідак. Хлопець нагадав собі, що тато все лишає вдома під склянкою на вікні по кілька сотиків для жебраків. Підійшов до вікна, добув п'ять сотиків і тицьнув їх жебракові.

Звичайно, за таку жертву жебраки дуже йому дякували, ба-жали, щоб великий виріс, був здоровий, щасливий, а після того молилися довгенько. Як же ж він здивувався, коли дідок тільки всміхнувся та став щось незрозуміло гудіти, вимахуючи при цьому руками. Влодко такого ще не бачив. Налякався та і поволі став відступати до кухні.

Та в цій хвилині ввійшла до кімнати мати. Вона пригорнула Влодка до себе та каже: "Не бійся, дитино! Він нічого тобі не зробить! Цей бідачисько німий!" - І стала щось вимахувати руками до діда, а дід - до неї. Опісля пішла до кухні та винесла йому мищину каші.

Влодко стояв збоку та дивився. Йому здавалося, що коли дід не вміє говорити, то, певно, й язика не має. Та побачив, що голодний дідок дуже скоро випорожнив мищину. Щось погомонів, ніби подякував, і вийшов із хати.

- Який це страшний чоловік! - каже Влодко до мами. - В нашому селі нема ні одного такого.

- Бо він німий, не годен говорити! - каже мама. - Не всі мають від Бога дар мови. Правда, що камінчики ніколи не говорять?!

- Бо камінчики не живі та не рухаються! - каже Влодко.

- А квіточки вже живі та ростуть, а не говорять! - каже мама. - А кіточка жива, рухається, навіть м’явкає, та не вміє говорити. І язичок має, і зубки, а все тільки видає голос: "М'яв і м'яв!" Але соловейко ще й літає та тьохкає гарно а ніхто його не розуміє.

- А чому цей жебрак не може говорити?

- Бо він німим уже вродився, або, може, в пізнішому віці стратив мову й онімів. Бачиш, навіть не всі люди говорять, бо мова, - це дар від Бога!

-А чому Господь так страшно покарав тих людей, що не дав їм дару мови? - спитав Влодко.

- Ми не знаємо Божих планів, чому воно так є! - сказала мати. - Багато людей уже родиться німими. А багато людей самі собі є причиною, що втратили мову. Одні лягають на сиру землю та тратять мову, інші через страх, або дуже велику злість гикають та німіють. Та ще багато є інших причин. Але хто знає, чи й німота не виходить людям на добро їх душ. Бо людський язичок може принести багато добра та зла. Як маленький сірничок зробить із села попелок, так і цей язичок, як почне клясти, брехати, обмовляти, то наробить стільки кривди, що й негоден її вирівняти. Чув, як не раз навіть маленькі пастушки таке виговорюють своїм язичком, і так викривляють ним, що аж треба встилатися?

- Ай мамцю! - защебетав Влодко. - Цей сусідів Петрик так за кожним словом бігмається та хреститься, аж лячно слухати. А ця гикава Настя забирає нам у школі хліб, олівці, пера та все каже: "Присягаю Богом та й присягаю Богом! Це не я!"

От і бачиш! - каже мати. - Якби ці діти були німі, то й стільки гріху не робили б і не ображали б Бога. їх душі були б чистенькі. Тому вже так Бог дав, що цей наш язичок схований аж за двома брамами. Першою брамою є губи, а другою - зуби. Треба добре знати, коли ці брами відмикати! Бог дав нам цей дар мови для того, щоб ми своєю мовою славили Бога, говорили правду та все те, що добре й гарне. Треба завжди пам'ятати, що наказує нам друга заповідь Божа.

Влодко брав собі до серця мамину науку. Не тільки сам завжди пам'ятав про другу заповідь Божу, але і своїх товаришів застерігав, щоб не клялися, не присягалися та не говорили поганих слів.

Значки на стіні

Марійка була дуже доброю дівчинкою. Тиха, спокійна, послушна. В школі вчилася пильно та завжди приносила гарні оцінки. Мама дуже тішилася нею та казала, було, до батька: "Коби це Господь допоміг нам послати нашу Марійку до шкіл! Так гарно вчиться, то й вийшла б між люди!" І набожною була Марійка, завжди до церкви ходила та молилася з книжечки. А вже влітку, як позацвітали квіти в полі та городі, то кожної днини бігала під хрестик на стрілецьку могилу. Виплітала гарні віночки, укладала китиці, й могилка ставала наче живою. Ще й брала з собою маленького братчика, Андрійка, здіймала з нього шапчину та проводила Богородичку.

Хоч дуже вподобав собі Господь душечку побожної Марійки, та не пошкодував для неї хрестиків терпіння. Марійчина мама, вертаючи з ярмарку, дуже перемокла, застудилася та й скоро померла. Лишилися діти сирітками. Хоч батько їх любив дуже і дбав про них та матірної теплоти вже не зазнали ніколи.

Не минув і рік, як батько оженився вдруге з молодою дівчиною, Ганною, донькою багача. Хоч принесла мачуха в хату достаток, та добра не було. Вона завжди сердилася, сварилася, не любила дітей. За що-небудь так не раз Марійку збила, що дитина аж пожовкла й помарніла.

Та найбільшим лихом Суло те, що мачуха кляла, аж страшно було слухати. Не раз Марійка десь у куточку заплакала гіренько. Вона вчилася у школі, слухала проповідей у церкві й добре розуміла, яким нещастям є проклін. Від небіжки мами ні разу не чула такого. І батько не мав цієї поганої звички. Та мачуха, бувало, по сто разів на" день ломала другу заповідь Божу. Ім'я Бога взивала надармо, зневажала. І що ж було робити? Мусіла терпіти, бо ще була замала, щоб мачусі звертати увагу. Молилася до улюбленого Ісусика, й молитва не пішла намарно.

Восени наближався празник св. Івана Богослова. Люди го-тувалися до свята. Вибілювали й випрятували хати, випирали обруси, сорочки, щоб у свято все було чисто, привітно. І Марійчина мачуха взялася до роботи. Виносила столи, лави та інші речі на подвір'я, витирала порохи, павутиння та шурувала все чистенько.

Коли ж відсунула на запічок, побачила, що ціла стіна була там замазана. Приглянулася ближче та завважила, що хтось умисне обмалював стіну олівцем. Маленькі рисочки пописані були густо, одна коло одної. З одного боку замість рисочок були хрестики.

Це, певно, Марійка так висмарувала стіну! - подумала вона. - Вона ходить до школи та має олівці. Андрійко цього ще не зробив би. Прикликала Марійку до хати та, вказуючи на чорну стіну, крикнула: "А це що? - а самій аж долоні свербіли, щоб дати їй доброго ляпаса за такі збитки.

Зачервонілася залякана Марійка, та по хвилі сказала: "Це я зробила! За кожним разом, як ви закляли, я олівцем робила один значок на стіні. І за два тижні їх назбиралося ось стільки. А ці перехресні перекреслені значки в куточку, це мої молитовки, які я занесла до Бога, щоб ними змазувати ваші прокльони.

Слухала це мачуха й аж оторопіла з дива. їй й на думку не спадало ніколи, щоб за такий короткий час вона стільки гріху натворила. А що, якби так позначити всі прокльони, з усього життя? За один рік усі стіни в хаті навкруги були б чорні від знаків. Засоромилася. Пригорнула Марійку до себе й перший раз щиро, сердечно розцілувала.

Вибілила чистенько хату, а в празник ще й вибілила свою душу в св. Тайні Покаяння. Важко їй було відразу відвикнути від прокльону, що з ним вже зрослася, та з кожним днем їх зменшувала. А Марійку так полюбила, що на диво всім людям відвезла до міста в школу.