Кара за непослух

Івась і Данилко збиралися до церкви на вечірню. Надворі було досить зимненько. Грудневі морози натискали, аж скрипіло під ногами. Мама помагала їм тепленько зодягнутися: позапинала на них плащики, наложила тепленькі шапочки на голову та тепленькі рукавички подала, що подіставали на св. Миколая. Коли виходили з хати, батько ще наказував їм: "А пам'ятайте, діти, щоб ви мені спокійно йшли дорогою! Не затримуйтесь зі збитошними хлопцями! Йдіть просто до церковці та заховуйтеся чемненько! А по вечірні вертайте скоренько додому, щоб не поперемерзали".

Хлопчики пообіцяли все так зробити та побігли вуличками. Були на вечірні, повитягали свої молитовнички, молилися та співали. Якийсь хлопчисько сіпав їх за плечі, то ліктями штуркав в бік, але вони відступилися від нього далеко. Слухали, як священик відправляє, та дивилися в книжечку, як дяки співають. Стояли спокійненько до самого кінця.

По вечірні позичили собі в церковній бібліотеці по книжечці та, як виходили люди, вийшли й вони. Тут жінки відразу поспішили додому, лише деякі господарі ще постойкували гуртками та розповідали собі якісь новини. А за церквою на горбочку зібрався великий гурт хлопців, що забавлялися. Хто мав саночки, спускався з горбочка, відважніші ковзалися на зап'ятках, ще інші кидалися снігом, бігали, кричали.

Івась із Данилком стали збоку та дивилися на цю забаву. Та скоро й вони перемішалися з юрбою. Івась пробував їздити на зап'ятках, а Данилко вчепився якихось санчат і спустився надолину. Але на половині дороги санчата скрутили вбік, і всі хлопці вивернулися в рів. Данилко якось так замотався, що кілька разів перекотився по снігу. Коли підвівся на ноги, зауважив, що на його плащі не залишилося ні одного ґудзика. Всі пообривалися.

Підійшов Данилко до Івася та й каже: "Ходім вже додому! Батько наказували скоро вертати"! Та Івась йому відповів: "Ще є час! Ходімо ще за місто на ставок! Подивимося, як там хлопці їздять на совгах!"

- Але батько будуть гніватися на нас, як пізно вернемо додому! - сказав Данилко.

- Не бійся, Данилку! - знов заспокоював його Івась. - Батько й так ніколи не карають нас прутом, хіба що трохи покричуть. Та це ще нічого страшного. Ходи! Ходи! - і потягнув Данилка за собою.

Данилко теж був цікавий подивитися на ковзанку на ставі, отже, пустилися обидва вулицею надолину. Та вже на розі бічної вулички призупинилися. Вуличкою переходив старий жебрак, а коло нього навкруги забігало багато збитошних хлопців. Цього жебрака називали в містечку Андрусь "Амбо". Він колись був багатієм, мав велику господарку, поле, корови та воли. Але дуже любив грати в карти та ставити на лотерею. Ще перед війною програв свій великий маєток і зійшов на пси. Дуже не любив, як хто казав йому "амбо!" Сердився, кричав і кидав палицею.

Так і тепер злі хлопці покрикували за ним "амбо", а дідок кидав за ними палицею. Та старенький не годен був далеко до-кинути. Хлопці підбігали близько до нього, дрочилися та втікали.

Чим більше дідок лютував, тим більше вони забігали довкола нього й реготалися голосно.
Івась із Данилком дивилися на це й жаль їм було старого діда. Були недобрі на лихих хлопців, що так дражнили жебрака. Пішли далі дорогою. Коли зрівнялися з жебраком і минали його, Івась навіть скинув шапку та хотів сказати "Слава Ісусу Христу!" Але дідок, як тільки зміряв очима, що хлопці так близько йому під руками, підніс палицю та як вперіщить Івася по плечах приговорюючи: "А на! а на! збитошний гільтаю! Щоб не зачіпав мене більше!"

Хлопчиська, побачивши це здалека, так зареготалися, аж ловилися за боки. А Івась із Данилком мерщій скрутили назад і так гнали снігами, аж спинилися на власному подвір'ю.
Поприбігали задихані в хату, а Данилко став розповідати про пригоду з дідом. Івась із плачем заговорив: "Не жаль мені, що дідок потягнув мене палицею по плечах, тільки жаль мені, що зовсім невинно мене бив! Я скинув шапку та хотів його поздоровити, а він мене луск та луск по плечах".

Батько лиш усміхнувся та й каже: "І мені не жаль, що дідок потягнув тебе палицею, тільки жаль мені, Що ти мене не послухав. Я ж так наказував вам, щоб не волочилися між лихими хлопцями вулицями, а ти, Івасю, хоч старшенький, та ще й Данилка потягнув за собою. Дивись на його плащі ні одного ґудзика нема. Обидва простудилися. Хто батька-матері не слухає, цього чужі люди провчуть".

Мати

- А візьми но, Павлуню, збаночок та побіжи за водицею під "сивий камінь"! Я вчора цілий день так напрацювалася на чужій роботі, що вже ледве ногами волочу. Плечима не годна повернути! А тут уже й пора б якийсь обідець зварити! - Так просила стара мати свого Павлуня, що сидів на лаві і заглядав у вікно.

- Е! Я не піду! Я не хочу! Я не маю часу! - відказував Пав-лунь. А там, поглянувши ще раз у вікно, одягнув шапочку на голову та й майнув надвір. Ще й дверми так гримнув, що вони лопнули до одвірків, аж вікна задзвонили.

На мості вже чекав на нього Михайлик. Гнав коней на городи й обіцяв Павлуня взяти на коня, перевезтися трохи. Виліз Павлунь на поруччя, а звідси тільки стрибнув на коня й уже їхав верхи. Дуже любив їздити, то й тішився. У них поля не було, тому коней не тримали ніколи. Батько його ходив до міста на поденні заробітки.

Коні були дужі та шпаркі. Підтюпцем скоренько заїхали на пасовисько. Тут Михайлик спутав їх, і оба хлопці пустилися назад у село. Але недалечко під липою побачили цілий гурток дітей. Забігли й собі туди, побавитися трішки з пастушками.

Та пастушки не були самі. Між ними на камінчику сидів старий Сафат. Він дуже любив дітей і завжди їм щось цікаве розповідав. І тепер, діти обступили його навкруги та просили зі всіх боків: "А розкажіть нам, дідусю, якоїсь казочки!"

Старий Сафат не давався довго просити. Погладив рукою свою сиву бороду та став розповідати:

"В далекому краю, за морем, за горою, жив птах пелікан. Великий, як наш бузько, гарненький, біленький, як сніжок, та ще й із червоним дзьобом. На високій деревині вистелив собі гніздечко та вивів молодят. Як тільки вони відкрили свої оченята і засівкали тихенько, пелікан до себе їх пригортав, наче б на вушко щось шептав. Як трішки зголодніли та дзьобики відкривали, тоді летів за поживою шукати, щоб голоду не знали.

І росли пташенята. Було, такі жовтенькі понапушуються, повитягають шийки з гніздечка та гріються на сонці. А мати стане собі на крайчику та тішиться, аж крилами тріпоче.

Та життя її ставало щораз важче. Пташата підростали, по-требували більше корму. І старенькій треба було добре пожуритись і поклопотатись, щоб їх прогодувати. Ще й посуха взялася в цій країні. Стави та річки повисихали, зів'яла трава, потріскала землиця. Кругом аж чорніло, так сонце спалило.

Одного дня ледве що принесла, а на другий день-таки й нічого. Облетіла ще раз, як тільки можна було далеко навкруги, стомилася, знемогла, а поживи - ні дробинки. Вернулася до гніздечка та сіла на крайчику, сумна. Коби хоч дощик поросив, усе віджило б! Коби, хоч дрібку знайти чого, щоб заспокоїти спрагу! І як їй рятувати невинних діточок від голодної смерті?

А вони, біднятка, заморені вже ледве кивали головками. А сівка-лк так жалісно, що матері аж серце щеміло з жалю.

Подумала, подумала стара мати та випрямилась струнко, пригнула дзьоба до своїх грудей і від скубала трішки пір’ячка. Вітрець його поривав і ніс. Потім - знаєте діти, що ця мати зробила? - Груди свої роздерла! Потекла кров, діти замочили в ній посохлі язички".

Хлопчики слухали тихенько та тільки кліпали оченятами. Дивиться старий Сафат, а Степанкові сльози кіть, кіть, як горошок. Та й Грицько розтирав очі рученятами, а мала Юлька пригнула голову в подолок. Усі аж посумніли.

- Не сумуйте, діти! Звеселіться! Дякуйте Богові, що всім ді-точкам дав таку добру маму. А тобі, Павлуню, учора смакували пиріжки? - звернувся старий Сафат до Павлуня. - Твоя мати вчора жала в мене пшеницю. Та ввечері й ложки не зачерпнула. І кашки та пиріжків, казала, візьму для мого Павлуня.

Павлунь аж зачервонівся. Він справді вчора ще найкраще повечеряв. Зате мамі нині дуже погано віддячився.

- А любите ви, діти, свою маму? - спитав старець.

- Любимо! - вигукнули пастушки всі нараз.

- А хто нам каже любити свою маму?

- Господь Бог!

- А в котрій заповіді?

- В четвертій! "Шануй отця свого та матір свою, то добре тобі буде й довго будеш жити на землі!" - знов усі діти повторили хором.

- А так, діточки! Хто не любить і не шанує свого батька та матері, тому ніколи не буде добре та не буде довго жити на землі! - сказав старий Сафат і підвівся з місця. Діти з ним розпрощалися чемненько та розійшлись.

Павлунь відтепер дуже змінився. Що тільки мати йому сказала, завжди послухав і не втікав з хати. Помагав у всьому. І води приніс, і патичків нарубав, і до крамниці побіг, що тільки треба було. А в неділю чобітки мамі почистив і до церкви біг. А там молився сердечно, щоб Господь його батька та маму кріпив силою, здоров'ям і довгим життям.

А люди захвалювали матері: "Оце, Ганно, маєте добру дитину!"