Циганська наука

Оленка вийшла зі школи. Інші діти вже розбіглися. В школі зголодніли, то ж скоренько, не затримуючись, бігли додому, щоб пообідати смачненько. Та Оленка помагала ще якійсь дівчинці з першого класу зодягнутися в плащик і затрималася. Ішла вулицею сама, обминаючи болото.

Вийшла на закруг вулиці та призупинилась. Перед нею з'явилися дві циганки. Стара, чорна в лахмітті несла на плечах мале циганятко, а молодша з дукачами, розвішеними в два рядки на чорних, довгих косах, перебирала в руках брудними, зачовганими картами. Обі щось собі розказували та шкірили зуби, їх очі мигали, як живі вогники, наче б старалися проникнути через душу наскрізь.

Оленка спочатку настрашилася. Циган так зблизька ще не бачила. А про них чимало наслухалася страшних оповідань. Оглянулася, куди б уступитися їм з дороги. Не думаючи довго, скочила через рівчак і вбігла до кооперативи.

- А чого ти, Оленко, така бліда? – спитав вуйків Богдан що там крамарем був.

- Я настрашилася циганів! – відказала задихана Оленка. – Якісь вони такі чорні, страховинні.

- Ха, ха, ха! засміявся Богдан. – Боялася, щоб тебе не взяли в торбу? Не бійся! Це так тільки страшать малих дітей то циганом, то шандарем, то коминярем. Коминяр витирає комини, шандар пильнує порядку, а цигани оциганюють несвідомих людей. Вони не потребують дітей ловити, бо своїх мають на фірі стільки, хоч рублем прикладай. Бачила ж, як циганка аж спітніла, несучи на плечах циганчука?

- А чого ж вони волочаться вулицями? – спитала Оленка.

- Та волочаться, щоб дещо вкрасти, обдурити кого, поворожити легкодумним дівчатам!

- А в нашої тітки минулого року вкрали були кожух зі скрині! – нагадала Оленка.

- Так! Так! – усміхнувся Богдан. – Та їм і не треба багато красти! Люди самі дають їм всього досить. Деякі несвідомі жінки та дівчата аж тішаться, як циганка покажеться в селі. Дають їй. і хліба, і крупи, і муки, ще й грошей заплатять, щоб добре поворожила. І циганка набере всього добра, наворожить людям всячини та й сміється в кулак. Легенький заробок. Ще як добре приглянеться по подвір'ю, то вночі пішле цигана за курочками, за вівсом, овечкою, а то й коня виведе зі стайні. І тоді таким людям і шкода, і гріх.

- Ми про це навіть у школі на релігії вчимося, що вірити в сни, забобони та ворожку – це тяжкий гріх! – похвалилася Оленка.

- Аякже! – притакнув Богдан. – Бо перша заповідь наказує нам, щоб ми тільки одному Богові вірили, на Нього надіялися та Його любили. Як нам Господь не поможе й не поблагословить, то не поможе нам ні циган, ні ворожка, ні карта, ні папуга, що на ярмарку льоси тягне. Це тільки понижує нас і ганьбить перед іншими людьми.

- А наймичка Ганна, що служить в учителя, була вчора в місті та купила собі лотерею. Давала мені, щоб я їй прочитала його. Таке смішне було там понаписуване!

- А бачиш, що смішне та пусте! Коли б уміла читати, то й не купувала б, але читала б гарні книжечки, то мудрою була б.

Втім увійшли до кооперативи хлопці: Луць і Степан. Дещо собі купували та розповідали про циган. – Катерині Довгій так циганка ворожила, що перстенець із пальця стягнула. А Тимка Долішнього геть обікрали.

- Та як же ж обікрали в білий день? – дивувався Богдан.

-А так! – підсміхнулися хлопці. – Старі поїхали в поле бульбу копати, а вдома лишили свою Юльку. Одна циганка ввійшла в хату та стала Юльці щось із руки ворожити. А тим часом інші циганки геть випорожнили комірку та курничок. Тепер Юлька ходить по подвір'ю та плаче, ціле село сміється з неї. От, і попаде їй від старих, як вернуться додому.

- Так-то буває людям, що забувають про заповідь Божу! – сказав Богдан. – Замість гнати з хати пройдисвітів і волоцюг, вони кажуть собі ворожити. А цигани їх обкрадають. Так колись обдурені й окрадені стануть перед Богом.

Оленка тепер побігла додому та розповіла батькам, що бачила та чула. Мати дуже жалувала бідних сусідів, батько похитав головою та каже: "Ця Юлька дуже забобонна та несвідома дівчина. Не хотіла слухати Божої науки, то нехай слухає циганської!"

Богданкова молитва

Малий Богданко набавився на дворі та прибіг голодний до хати. Мама вже зварила вечерю й подала йому тарілку кашки з молочком. Богданко дуже любив таку кашку, тож з'їв її з найбільшим смаком. Відтак схилив головоньку на стіл і тільки кліпав оченятами, так хотілося вже спати. Але мати скоренько зігнала його з лавчини та й каже: "Клякай, Богдане, та відмов молитву! Виджу, що вже хочеш спати, то й постелю тобі ліжко!"

Клякнув Богданко та зачав молитися вголос. Але все це йому щось перешкоджало. То муха сідала на носик, то кіточку хтось наздоптав, то двері рипнули. Весь час викручувався на всі боки. Та все-таки помолився, а мати подала йому ще мидничку води, щоб ніжки обмив, бо були дуже запорошені. Тепер уже поклався на ліжко, але спати якось відхотілося. Покопирсався під периною на цей бік і на той бік та й каже до дідуся, що читав книжку при столі: "Дідусю! А розкажіть мені якої казочки!"

Усміхнувся дідусь, зняв окуляри і промовив: "Добре, синочку! Розповім, та не казочку, а таки дійсну правду. Тільки слухай уважно, щоб зрозумів усе докладненько!" - Богданко приготувався уважно слухати, а дідусь почав розповідати:

"В одному селі жила бідна вдовиця. Чоловік її загинув при стрільцях, тому мусіла сама працювати й для себе й для свого Дмитрика одиначка. Усього ще не вистарчало: й затопити чим у печі, й прибратися, та й хлібця свого не було. Коли вдова ще здужала працювати, то завжди щось принесла до хати. Але одного разу захворіла й вже кілька днів лежала в ліжку. Про себе не дбала, тільки шкода їй бух о, що Дмитрик голодував.

Одної днини прикликала його до себе та каже: "Піди-но, Дмитрику, на друге село, до вуйка Миколи! Він недавно повер-нувся з Америки й усього має досить. Кажуть, що навіть чужих спомагає, хто тільки попросить. Будеш його просити, може б, і нам чим підпоміг! Чую, що не скоро буду могти знову сама працювати!"

Послухав Дмитрик маму та пішов. Перейшовся вуличками поміж загороди та спинився коло ґаздівства вуйка Миколи. Тут стояла велика мурована хата під бляхою, стайні, стодоли, стоги й обороги. На оборі припняті гарні коні, корови а дробу стільки, що й не перелічити.
Обдертий і голодний Дмитрик сперся на воротах і дивився на індиків. Вони повагом ходили по подвір'ю, напушували своє пірячко та щось гнівно шипіли. Крилами сягали аж до землі, хвіст укладали у віяльце, а червоні коралі набрякали, як горіхи.

В другому кінці подвір'я вибігла з буряків курочка та тримала в дзюбочку хруща. Друга чубатенька хотіла, його відібрати. Смішно бігали по всьому подвір'ю, аж підбігла качечка й хрущика з'їла.

Раптом вгорі щось залопотіло. Дмитрик задер голову догори й побачив на дасі багато голубів. Сиві, червоні, біленькі, всі гарненькі. Вони ходили по стрісі, воркотали, цілувалися, аж Дмитрик усміхнувся. Довгенько так постояв собі. Задивився на цих голубів, що навіть не зауважив, як вийшов із хати гарно вбраний вуйко Микола та й пішов стежкою в село. Був би й до вечора так стояв, але підійшов до нього наймит і каже: "А йдеш мені, обдертий волоцюго, від воріт! Будеш тут заглядати, щоб вночі щось потягнути?! - Дмитрик, наче збудившись із просоння, пішов ні з чим назад додому".

- А то недбалий і нерозумний хлопчище! – сказав Богданко та зі злості аж підвівся на ліжку.

- І знову буде голодувати!

- А так! – притакнув дідусь. - Замість увійти до хати, гарненько привітатися з вуйком і просити його, щоб дав хліба, грошенят, то він заглядав по стріхах. Такі недбалі й нерозумні є всі люди, що замість думати про Бога та просити Його, щоб дав їм ласки, здоров'я та хліба, то вони вустами моляться, а думкою й очима заглядають за мухами та котиками. Нічого не дістануть від Бога, так як Дмитрик від вуйка Миколи пішов із порожніми руками. А колись на Страшнім Суді підійде до них слуга божий і скаже: "А йдіть геть, недбалі, від небесних воріт!"

Аж тепер зрозумів Богданко, до чого дідусь розказував йому таке оповіданнячко. Він теж був подібний до цього Дмитрика. Молився нині недбало. Обганяв мушки від носика, оглядався за котиком, споглядав на двері, а не вдивлявся на образ, не думав про розмову з самим Богом. Засоромився, затуливши лице подушкою. Постановив відтепер інакше молитися, щоб ніколи не переступати першої заповіді Божої.